1. Справи, що виникають з договірних правовідносин

1.1. Справи про визнання правочину недійсним

Правові норми, що підлягають застосуванню при вирішенні справ

— ст.ст. 202—236 Цивільного кодексу України

Судова практика

— постанова Пленуму Верховного Суду України № 9 від 06.11.2009 р. «Про судову практику роз­гляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними»

Підсудність

  • — позови до фізичної особи пред'являються в суд за місцем її проживання. Позови до юридичних осіб пред'являються в суд за їхнім місцезнаходженням (ст.109 ЦПК);

Розмір ставки  судового збору

 

 

 

 

 

 

 — із позовних заяв немайнового характеру (або таких, що не підлягають оцінці) — 0,5 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (п. «д» ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів «Про державне мито»);

— із позовних заяв — 1 відсоток ціни позову, але не менше 3 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян і не більше 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (п. «а» ч. 1 ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про державне мито»)

Позивач

  • — сторона правочину або третя особа, яким завдано збитків та моральної шкоди (ч. 2 ст. 216 ЦК);
    — батьки (усиновлювачі) малолітньої особи (ст. 221 ЦК);
    — батьки (усиновлювачі), піклувальники неповнолітньої особи (ст.222 ЦК);
    — піклувальники особи, цивільна дієздатність якої обмежена (ст.223 ЦК);
    — органи опіки та піклування (ст. 224 ЦК);
    — правочин, який дієздатна фізична особа вчинила у момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а в разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені (ч.1 ст.225 ЦК);
    — у разі наступного визнання фізичної особи, яка вчинила правочин, недієздатною, позов про визнання правочину недійсним може пред'явити її опікун (ч.2 ст.225 ЦК)

Відповідач

— винна сторона, яка вчинила недійсний правочин (наприклад сторона, яка застосувала обман (ч.2 ст.230 ЦК); винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичний або психічний тиск до другої сторони (ч. 2 ст. 231 ЦК)

Предмет доказування

— додержання вимог, що є необхідними для чинності правочину:

1) зміст правочину не може суперечити ЦК, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства;

2) особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності;

3) волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі;

4) правочин має вчинятися у формі, встановленій законом;
5) правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним;
6) правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (ст. 203 ЦК);
— чи існують підстави для визнання правочину недійсним;
— правочин є нікчемним, недійсність якого прямо встановлена законом (наприклад правочин, вчинений особою, над якою встановлена опіка, без дозволу органу опіки та піклування (ст.224 ЦК) та ін.);
— правочин є оспорюваним, тобто правочин недійсність якого прямо не випливає із закону, але одна із сторін або інша зацікавлена особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (наприклад правочин, який вчинено під впливом помилки (ст.229 ЦК) та ін.); — наявність збитків та моральної шкоди

Приблизний
перелік необхідних доказів

— документи, що підтверджують вчинення правочину (публічна обіцянка винагороди, довіреність, договір купівлі-продажу, міни, оренди тощо);
— аудіо-, відеозаписи, які підтверджують факт вчинення правочину або окремої його частини;
— рішення суду про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи;
— відсутність схвалення правочину, який вчинено малолітньою особою (неповнолітньою особою; особою, цивільна дієздатність якої обмежена) за межами її цивільної дієздатності, батьками (усиновлювачами, піклувальниками);
— довідка про вартість майна, що є предметом правочину